зміст сайту
Болять і кровоточать рани землі Холмської, яку так любив, плекав та оберігав ще в сиву давнину великий державотворень князь Данило Галицький.
Доля Холмщини, прадавньої української землі, що розкинулась на лівому березі Західного Бугу, відмінна від решти українських земель. В різні часи Холмська земля належала Литві і Угорщині, Австрії і Польщі, входила до складу Варшавського князівства, Царства Польського, Холмської губернії, які перебували під владою Російської імперії. Згідно Брестської мирної угоди 1918 року, Холмська губернія була приєднана до Української Народної Республіки. Однак за Ризьким договором 1921 року Холмщина опинилась поза межами України – в складі Польщі.
Етнічні українці історичної Холмщини, віками зазнавали різноманітних утисків та переслідувань від колонізаторів за свою віру, за свою мову, за свою землю, несли численні людські жертви, духовні й матеріальні втрати, особливо під час світових воєн, неодноразових примусових виселень.
Переломним періодом для українців Холмщини стала Перша світова війна, яка принесла їм багато страждань і поневірянь. Російські війська відступаючи в червні-липні 1915 року знищували українські села, палили збіжжя, а 300 тис. православного населення насильно евакуювали вглиб Росії. Таким чином вперше українську людність Холмщини було вигнано зі своєї споконвічної землі і розсіяно на великих просторах Російської імперії. Коли в Росії вибухнула революція, українці стали повертатися у свій край. Однак лише половині біженців вдалося повернутися на рідні землі.
У міжвоєнний період на Холмщині польська влада почала активний наступ на українство. Було заборонено в школах українську мову, закрито читальні, доброчинне товариство “Рідна хата”. Школи стали винятково польськими, в них домінувала «панська мова». Українців свідомо зробили громадянами «другого ґатунку», проти них у 1935 році була розроблена і втілювалась у життя програма ревіндикції (повного і остаточного спольщення).
Особливо жорстоким був наступ на церкву як духовну опору українців. За наказом польського уряду вандалами у 1938 році дощенту було зруйновано більше сотні православних храмів, багато з яких були цінними пам’ятками церковної архітектури. Це зумовило гостре соціальне протистояння та зростання неприязні між українцями і поляками.
Ворожу до українців польську владу в 1939р. замінила німецька окупація, що тривала п’ять років. Німецька влада, з одного боку, дещо послабила національне та релігійне гноблення з боку поляків, з другого - активно стимулювала польсько-українську напругу і міжнаціональні конфлікти, які у 1943-1945рр. були позначені особливо жорстоким ставленням до мирного українського населення. Збройні напади та каральні акції підпільних польських бандитських воєнізованих формувань із масовими вбивствами, кровавими розправами, знищенням та пограбуванням селянських садиб відбулись у більшості українських сіл. Тільки лише у Грубешівському повіті на Холмщині польські бандити спалили 52 українських села і замордували близько чотирьох тисяч українців.
Символом мучеництва українського населення Холмщини стало село Сагринь. 10 березня 1944 року польські бандити вчинили звірячу розправу над його мирними мешканцями, яка за кількістю жертв є найбільшою на етнічних українських землях. За одну ніч було спалено 260 українських господарств і вбито понад 800 мешканців села і прибулих з інших сіл.
Одним із трагічних наслідків Другої світової війни залишається примусове виселення комуністичними тоталітарними режимами Польщі і УРСР сотень тисяч етнічних українців з їх предковічних земель Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини в Радянську Україну.
Виселення відбувалося впродовж 1944-1946 рр. на підставі Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та маріонетковим Польським Комітетом Національного визволення про так звану “евакуацію” українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР, яка була підписана ніким не визнаними суб’єктами міжнародного права.
Незважаючи на те, що цією Угодою передбачався принцип “добровільності” евакуації, насправді процес евакуації українців з їх етнічних земель за численними свідченнями жертв виселення та науковими дослідженнями українських і польських вчених не тільки був позбавлений ознак декларованої добровільності, а й відбувався із застосуванням примусових методів, супроводжувався політичними репресіями, антиукраїнською істерією, масовим терором проти корінного українського населення з боку польських шовіністичних банд, спаленням українських сіл, жорстоким вбивством тисячі безневинних їх мешканців. Це був брутальний спосіб вигнання українців за етнічною та релігійною ознакою, виїзд чи не виїзд з батьківського краю ставав питанням життя або смерті всієї родини.
Після так званого “добровільного” переселення за межами рідного краю опинилось 482 800 українців. А ще близько 150 тис., які залишились, за допомогою спільно скоординованої полько-радянської антиукраїнської військової операції “Вісла”, у 1947 році були поголовно виселені на західні та північні землі Польщі та розпорошені з метою асиміляції серед польського етносу.
Таким чином, польська влада за активного сприяння радянської, вчинивши прямий акт геноциду, практично зліквідувала українське населення на території Польщі, зруйнувала духовну і матеріальну культуру найзахіднішої гілки українства.
Батьківські могили залишились у Польщі…. На місці багатьох колишніх українських сіл сьогодні можна побачити тільки зарослі лопухами фундаменти хат, понівечені сади й зруйновані церкви. Виселення узаконило «ліквідацію» українців, які вважалось, стояли на заваді побудови нового мононаціонального комуністичного суспільства у Польщі.
Старе покоління депортованих українців свято береже пам'ять про свою історичну батьківщину – Холмщину, свою тугу і любов передаючи нащадкам. Національна приналежність холмщан закодована в іменах, прізвищах, у назвах сіл, місцевостей, де вони народилися, у духовній і матеріальній культурі.
Протягом сторіч, незважаючи на цілеспрямоване нищення українського етносу українці Холмщини вперто боронили свою православну віру, звичаї, обряди, спосіб життя, рідну мову. Найзахідніша гілка української нації виявилася напрочуд живучою і плодовитою. Грубо відірвані від свого прадавнього дерева, холмщани не зів’яли пам’яттю і душею, не втратили рідну мову і свою віру.
Незважаючи на матеріальні труднощі, багато дітей виселених українців здобули вищу та середню освіту, зайняли належне становище в українському суспільстві, зробили вагомий внесок у розвиток науки, освіти, культури й мистецтва, охорони здоров’я, виробничої сфери.
Втративши з волі чужинців свою малу батьківщину депортовані українці та їх нащадки стали рівноправними громадянами матері України, у світлому майбутньому якої хочуть бачити власне щастя й щасливу долю своїх дітей.
Відходить у вічність останнє покоління примусово виселених українців, які вже понад шість десятиліть потерпають від брутального потурання їхніх прав, незаконної експропріації майна і сподіваються, що держава Україна, яка є правонаступницею Української РСР на кінець розв’яже комплекс проблем, породжених цим виселенням, надасть примусово виселеним статус депортованих українців, поновить їхні права на відшкодування моральних й матеріальних збитків, гарантій їх соціального захисту.
На сторінках веб сайту товариства мовою фактів подано матеріал про Холмщину, її історичні міста й села, християнські святині, видатних діячів, українсько-польські стосунки, найціннішими є спогади членів товариства – живих свідків депортації. Це Книга пам’яті для майбутніх поколінь, які повинні знати про своє історичне коріння. Без цього життєпису ніколи не будуть повноцінними підручники історії України.
Степан Романюк,
голова Київського товариства
«Холмщина»
